Volám sa Iryna a na Slovensko som prišla z Ukrajiny zmietanej vojnou. Som novinárka a za tie roky, čo pracujem v médiách, som sa zhovárala s mnohými veteránmi Veľkej vlasteneckej vojny, s väzňami, ktorí prežili hrôzu koncentračných táborov. Bola som prekvapená ich odvahou, plakala som s nimi a znova prežívala utrpenie, ktoré im priniesol fašizmus. A ďakovala som nebesám, že ja môžem vidieť nebo modré nezahalené dymom z horiacej vlasti, počúvať nie výbuchy, ale spev vtákov, a že do lesa chodím na prechádzku a nie na to, aby som sa tam ukryla.
Ani vo sne mi nenapadlo, že toto všetko budem zažívať aj ja – napriek tomu, že sme 77 rokov, každého deviateho mája prisahali, že toto sa viac neudeje.
„Geopolitická zmena“
Aby ste porozumeli, prečo som sa stala utečenkou, musíte so mnou prežiť prvé dni vojenskej okupácie Ukrajiny ruskými jednotkami. Stále nemôžem uveriť, že nám to naši „bratia“ dokázali urobiť. Mnohí máme príbuzných v Rusku a hádam každý obyvateľ juhovýchodnej Ukrajiny sa im v prvých dňoch vojny snažil povedať, čo sa u nás deje. A takmer každý sa stretol s nepochopením a ľahostajnosťou: „Buďte trpezliví, ide len o geopolitickú zmenu, všetko sa čoskoro skončí, všetko bude v poriadku. Aj my sme za mier!“, vraveli.
Nuž nie, moji milí, mýlite sa. Ako presvedčiť matky, ktoré prišli o deti pri bombardovaní domov v Charkove, v Sumách, Mariupole, že tieto úmrtia sú pre mier?! Ako vysvetliť príbuzným, ktorí stratili svojich blízkych, že všetko bude čoskoro v poriadku?! Ako povedať deťom, ktoré zostali po bombardovaní bez rodičov, že je to pre ich šťastnú budúcnosť? Nie je v tom žiadna logika a celý svet to chápe. A obyvatelia Ruska boli oklamaní vládnymi provokatérmi a propagandistami. Desaťročia v područí totality, živený dezinformáciami, len máloktorý Rus chápe skutočnú podstatu odohrávajúcich sa udalostí. Zvyšok zotrváva v nevedomosti, mysliac si, že Putin čoskoro vyženie údajných neonacistov z Ukrajiny a násilím zjednotí bratské národy, aby spolu žili ako za čias Sovietskeho zväzu
Ale na Ukrajine nežijú neonacisti. Len národ Ukrajincov, ľudia pokojne žijúci, ktorí budujú mestá a rodiny, vychovávajú deti, robia ukrajinský chlieb, mlieko, oblečenie, nábytok, kov, elektrinu a veria v svetlú budúcnosť svojej krajiny. Nepotrebovali sme byť pred nikým chránení, keďže nás nikto nenapadol. Až na Ruskú federáciu.
Začala sa vojna
Štvrtkové ráno 24. februára sa začalo ako zvyčajne. Vstali sme o šiestej, naraňajkovali sme sa, deti išli do školy a ja do práce. Až tam som sa dozvedela, že o štvrtej pán Putin vyhlásil Ukrajine vojnu, začalo sa ostreľovanie vojenských jednotiek a objektov vojenskej infraštruktúry. Sotva som sa dočkala obeda, aby som mohla vyzdvihnúť deti zo školy a zistiť, čo sa deje v meste.
V Energodare (ukr. Енергодáр; mesto ležiace v severozápadej časti Záporožskej oblasti) boli v tom čase už polkilometrové rady na bankomaty, obchody a lekárne. Ľudia vyberali hotovosť a kupovali všetko: čerstvé aj trvanlivé potraviny, hygienické potreby, lieky. Vzhľadom na špecifiká satelitného mestečka Záporožskej jadrovej elektrárne ako prvý zo všetkých lekární zmizol jodid draselný. Po 2 – 3 dňoch už v obchodoch nezostalo nič. Niektoré reťazce ešte vyskladňovali zásoby, supermarkety s kuchyňou rýchlo zdražovali výrobky – z proviantu pripravovali hotové jedlo. Ale čoskoro boli všetci nútení zavrieť. Nebolo čo predávať.
Na hlavnom ťahu do mesta sa už niekoľko dní bojovalo. Dovoz tovaru pod ostreľovaním, samozrejme, neprichádzal do úvahy. Farmári z okolia síce začali dovážať zeleninu, mliečne výrobky, mäso, múku, cestoviny, avšak niekoľkonásobne drahšie a za hotové, ktoré banka prakticky nevydávala. A aby ste si aspoň kúpili, museli ste stáť v rade 4 až 6 hodín.
Jediné bezpečné miesto
Čoskoro sme sa zoznámili s kvílením sirén. S hrôzou a podvedomou nutnosťou niekam sa skryť. Ibaže Energodar bol vybudovaný na piesku a ani v projekte sa nepočítalo s bezpečným podzemím, či nebodaj bombovými krytmi. Inžinier, ktorý nám staval domy, povedal, že nevydržia letecké bombardovanie. Maximálne môžu zastaviť úlomky projektilov, ak ste za dvomi múrmi. V meste bol vyhlásený nočný zákaz vychádzania, po zotmení museli všetci obyvatelia zostať doma a zhasnúť. Netreba dodávať, že keď sedíte za kvílenia sirén v tme v stiesnenej chodbe s celou rodinou, aj hodina sa zdá ako večnosť. Jediné, čo nám pomáhalo, bol mobilný telefón – mohli sme hovoriť s blízkymi a vzájomne sa podporiť.
Hoci som ešte niekoľko dní chodila do práce, v hlave sa mi rojili úplne iné myšlienky. Cez deň varíš a beháš z obchodu do obchodu, stojíš 3- až 6-hodinové rady na chlieb, zeleninu, mäso alebo hotovosť v banke. Večer sa v tichu a tme skrývaš na chodbe, ktorá by mala byť jediným bezpečným miestom v dome.
Útok na elektráreň
Všetci obyvatelia Energodaru dúfali, že Rusi nevstúpia do nášho mesta. Prítomnosť šiestich výkonných jadrových blokov jasne hovorila, že vojna je tu neprijateľná. No Rusi predsa prišli.
Neozbrojení muži a ženy Energodaru sa s nimi dvakrát hromadne stretli na kontrolnom stanovišti pri vstupe do mesta, aby jasne povedali: tam, kde sa energia vyrába z pokojného atómu, by ste nemali chodiť. Na rokovaniach s ruským velením sa zúčastnili predstavitelia vedenia mesta a jadrovej elektrárne. Ruská armáda dvakrát ustúpila. Tretí raz sa už s Energy Darts nerozprávali. Čečenci, ktorí prišli na tankoch, spustili paľbu na civilné obyvateľstvo a najvzdialenejšie domy. Budovy sa otriasali od výbuchov, v jednom byte vypukol požiar po zásahu granátom. O niekoľko hodín už „ruskí obrancovia“ kontrolný bod úplne rozobrali a vypálili, čím sa otvorila cesta do satelitného mestečka. Čety v meste stíchli a ja som si ľahla k deťom.
Keď som sa o hodinu a pol zobudila, bola som zdesená. Zo všetkých strán sa valili esemesky zamestnancov stanice, vyzývajúce na zastavenie ostreľovania blokov elektrárne. Vyzeralo to, že o chvíľu nám oznámia jadrovú katastrofu.
Bolo ťažké usporiadať si myšlienky. V skupinách na čete vládla panika, jediné, čo sa všetci pýtali, bolo, koľko jodidu draselného treba užívať. Zavolala som kamarátke, bola zúfalá. Ďalšia kamarátka kričala do telefónu a hystericky plakala, vychrlila všetky obavy, čo všetko ešte nestihla a neurobila a že nechce zomrieť. Triasla som sa, nemohla som hovoriť, ani stáť. Začala som chodiť po izbe, aby som aspoň niekam vložila energiu uvoľnenú zo strachu a hrôzy. Jediný spôsob, ako som jej aj sebe mohla pomôcť, bolo zistiť viac informácií.
Život v okupovanom meste
V tú strašnú noc som obvolala desiatky ľudí a nakoniec som zistila, že zatiaľ nedošlo k žiadnej nehode, bloky nie sú kriticky poškodené, jód nie je potrebný, požiar sa likviduje, ľudia z Národná energetickej správy sú v poriadku a rokujú. Ráno sme s kamarátom diskutovali o možnosti opustiť mesto. Ukázalo sa, že nikto zo známych neodchádza, nie je palivo a časť evakuačnej cesty je zamínovaná. Ostávalo prežiť v Energodare.
Naša batožina, pripravená už od tretieho dňa začiatku vojny, čakala v chodbe. Zabalila som lekárničku, jedlo a vodu, oblečenie, súpravu na varenie v teréne, deky, hygienické potreby, krmivo pre naše mačky. Pri pohľade späť vidím, že niektoré tašky boli iba zbytočnou záťažou. Ale – vďaka Bohu.
Náš život v okupovanom meste pokračoval. Mojou každodennou náplňou bolo zháňanie jedla v rôznych častiach mesta a dlhé státie v radoch. Po večeroch sme sedávali potme. Aby sme si nejako spríjemnili nočný čas, pozerali sme filmy, ktoré sme kedysi stiahli do počítača. Viac ako týždeň sme boli bez internetu a komunikácie. Bolo ťažké sa k niekomu dostať, dozvedieť sa o dianí v meste.
Vo štvrtok 9. marca ráno volala teta s kamarátkou, že pripravujú „zelený koridor“. Pri radnici sa zišli všetci, ktorí chceli byť evakuovaní autobusom. Prekvapivo, všetci priatelia boli zmätení, netušili, či odísť. Sama som nebola duševne pripravená na evakuáciu, v predvečer sa mi podarilo kúpiť 3 kg mäsa, kapustu, mrkvu, cibuľu, sušienky, tvaroh, mlieko za cenu 2- až 5-krát vyššiu. Na týždeň života by to mohlo stačiť. Hrozilo, že toto všetko zmizne, ak odídem. No pomyslenie, že ostanem v meste, kde nikto nevie, čo sa v jadrovej elektrárni udialo a stane, bolo neúnosné. Rovnako však aj nápad odísť do neznáma s dvoma deťmi, zdravotne postihnutou sestrou, ktorá ani poriadne nechodí, s dvoma mačkami a kopou tašiek vyzeral ako samovražda. Navyše autobusy vozili ľudí iba do Záporožia. A ani tam ste sa nemuseli dostať, veď deň predtým sme počuli o zastavovaní kolón.
Riziko odísť, riziko zostať
Keď sme prišli na miesto stretnutia, videla som davy vystrašených ľudí, ktorí sa ponáhľali opustiť mesto. S deťmi, taškami, zvieratami. Rozlúčili sa s nimi rodinní príslušníci. Posledné autobusy prichádzali jeden po druhom a za niekoľko sekúnd sa naplnili utečencami. Kým odchádzali, stihla som sa porozprávať s kolegami, ktorí sa rozhodli zostať v Energodare, s príbuznými, ktorí sa vysmievali tým, čo odchádzali, s vládnymi predstaviteľmi, ktorí sa obávali, že ruská armáda nedá zelenú koridoru.
Riziko odísť, riziko zostať. Ktoré je väčšie? Moje úvahy prerušila žena, ktorá plakala a prosila, aby jej vrátili deti. Bývalý manžel ich vzal do jedného z autobusov a matku nechali vonku. Okamžite sa našlo niekoľko áut, že jej pomôžu kolónu dobehnúť. Jeden z voľných vodičov sa ma spýtal, či idem. A ja – už som si chcela zavolať taxík a vrátiť sa domov –, som sa zrazu rozhodla evakuovať. Toto je osud.
Do auta sme sa ledva vošli, jeden muž požiadal, či môže ísť s nami. Tlačili sa vzadu ako sardinky, jeden by povedal, že sa zadusia, ale deti povedali, že sú v poriadku.
Zvyčajne dvojhodinová cesta do Záporožia sa natiahla na 9 hodín. Pri odchode z mesta nás každých 50 metrov kontrolovali Rusi so zbraňami. Mnohí boli starší, vyzerali inteligentne. Pomyslela som si: „Prečo si tu? Načo?“ Zdalo sa mi neznesiteľne smutné, že kvôli nim musím prejsť týmito mukami a ísť do neznáma.
Dlhá cesta do Záporožia
Do Vasilievky sme cestovali dlho, so zastávkami na početných kontrolných stanovištiach, ktoré zriadili Rusi. Pri jednom nás upozornili: mobily si schovať, nefotiť a nefilmovať, čo sme cestou videli. Vyzerali hrozivo, poslúchla som. Zastali sme pri Vasilievke. Stále okolo nás prechádzala vojenská technika. Ozbrojení vojaci mierili zbraňami naším smerom. Bolo to desivé.
V určitom okamihu sa zdalo, že nás zastrelia, paradoxne, upokojovala myšlienka, že ak zomrieme, zomrieme všetci spolu. Nesmeli sme odbočiť na Záporožie, nasmerovali nás na diaľnicu. Po piatich minútach jazdy sme zastavili. Náš vodič nebol na takéto zápchy pripravený, došlo mu palivo. Vybrala som sa popri kolóne áut a žiadala o pomoc ostatných vodičov.
Vzápätí sa naše auto otriaslo od výbuchu. Potom ďalšie a ďalšie. Niečo explodovalo vpredu aj vzadu. Po hodinovom státí sa autá vpredu zrazu začali otáčať – my tiež. A opäť sme sa na dlhý čas zastavili. Nakoniec sa vodiči nášho evakuačného konvoja dohodli s okupantmi na zelenom koridore, okupanti odstránili z cesty ostnatý drôt. Pokračovali sme. Cesta zo Záporožia bola vypálená, zničená granátmi. Krajnice lemovali obhorené zvyšky vojenskej techniky a civilných vozidiel. Domy nemali okná a strechy deravé ako sito.
Vonku bola tma a zima, okná na aute sa zarosili. Chcela som vyvetrať, ale vzduch vonku tak páchol spáleninou, že som okienko hneď stiahla. Do mesta sme cestovali ešte dlho, kvôli kontrole dokladov ukrajinskou armádou, ktorá starostlivo bdela nad tým, kto vstúpil do mesta. Stovky ľudí, medzi ktorými sme boli aj my, sa konečne dostali k dobrovoľníckemu bodu, mohli si vypiť čaj, vyhľadať pomoc lekára.
Nocovali sme v škôlke. Nakŕmili nás pohánkovou kašou s kapustovým šalátom, dali nám čaj a uložili do postele. Ráno sa môj spoločník chystal ísť domov, do Dnepra. Rozhodla som sa ísť s ním. Cestou som hodinu a pol obvolávala známych, hľadala na internete prenájom a dohodla cenu. Našla som si byt na okraji mesta.
Na stanici v mraze
Strýkov telefonát všetko zmenil. Jeho známy vraj cestuje cez Dneper na západnú Ukrajinu, má voľné miesta v aute a môže nás vziať so sebou. Opäť sme boli na križovatke. A opäť sme sa rozhodli ísť ďalej.
Cesta na západ bola náročná. No v istom momente som sa pristihla pri myšlienke, že v tejto časti Ukrajiny je to stále také ako predtým: s čistým vzduchom a nedotknutými poľami pod modrou oblohou. Vojnu pripomínali len kontrolné stanovištia.
Z dlhej cesty už nášmu vodičovi začali tiecť nervy. S taškami, deťmi, mačkami a zdravotne postihnutou sestrou som nutne musela prestúpiť do iného mikrobusu. Kým som nosila tašky a riešila deti, moje miesto bolo obsadené.
Cesta do Ľvova „na stojáka“ trvala 5 hodín. Do hlavného mesta západnej Ukrajiny sme dorazili okolo jedenástej, za cestu sme zaplatili 6 000 hrivien. Na ľvovskej železničnej stanici bolo plno. Dobrovoľníci rozdávali čaj, kávu, polievku a chlebíčky. Na vlak do Užhorodu, kde mi kolega pomohol nájsť útočisko, sme čakali štyri hodiny. Obišla som celú stanicu, no nikde nebolo voľno. Ľudia spali na zemi, zabalení do prikrývok. Znamenalo to stáť ďalších pár hodín a v nohách mi už bzučalo.
Ľudia kmitali po stanici tam a späť, a nasávali ďalších do svojho prúdu ako lievik – takmer v ňom zmizol môj syn. Našťastie, našli sme sa práve vo chvíli, keď oznamovali príchod nášho evakuačného vlaku. Vonku bolo mínus päť, parné lokomotívy nešetrili uhlím, dymili, akoby sme boli v 18. storočí.
Iný svet
Jeden vlak striedal druhý, no náš neprichádzal. Uplynula hodina, dve, tri. Deti, sestra Táňa a mačky mrzli. Pozakrývala som ich svetrami a prikrývkami, aby neochoreli. Keď vlak konečne dorazil, všetky kupé boli obsadené, na jednej lavici sedelo aj 7-8 ľudí. Zrazu nám sprievodca otvoril voľné kupé. Uľahčene sme si vydýchli, uložili sa na sedadlá a čoskoro tvrdo zaspali.
Do Užhorodu sme dorazili o dvanástej. Na železničnej stanici nás čakal psychológ, nahromadené emócie urobili svoje – pri rozhovore s ním som sa rozplakala. Slzy tiekli potokmi, nedokázala som ich zastaviť: vyplavoval sa zo mňa strach, bolesť, únava a smútok, že musím vydať viac síl, ako mám. Dobrovoľníci na stanici nás opäť nakŕmili teplou polievkou a čajom a ponúkli využiť autobusy, ktoré odvážali ľudí k rôznym hraniciam, keďže západ Ukrajiny sa ukázal byť preplnený utečencami a vyčerpaný. Myšlienka odísť do zahraničia bola trochu desivá – nikdy som tam nebola a nevedela som si predstaviť, čo tam bude s deťmi. Kým sme čakali na autobus, zavolala som všetkým príbuzným a priateľom, aby som ich informovala o svojom rozhodnutí.
Keď sme prekročili hranice Slovenska, akoby sme sa ocitli v inom svete. Deťom na každom kroku rozdávali darčeky: hračky, džúsy, sladkosti. Veľmi ma prekvapili misky s jedlom a vodou pre mačky a psy.
Na hraniciach bol celý tábor bielych stanov, kde nám, Ukrajincom, pomáhali ľudia z inej krajiny. Niekto našiel bývanie, iný lokálny spoj, fungovala kuchyňa, aj všetko pre zvieratá bolo úplne zadarmo: nosiče, krmivo, hygienické potreby, dokonca aj hračky. Zvieratá vyšetril veterinár, tie bez pasov očipovali a vydali im potrebné doklady. Bolo to neuveriteľné! Moji známi mi radili, aby som zvieratá po ceste vyhodila na ulicu a uľahčila si cestovanie. Vravela som im – to by som nikdy neurobila! – a teraz som bola odmenená takouto obrovskou pomocou.
Ďakujeme, ľudia
Všetko mi pomohli vybaviť dobrovoľníci – muž v strednom veku s milými očami, dievča – študentka z Ukrajiny, ktorá hovorila plynule po ukrajinsky aj po slovensky. Objavil sa muž pripravený odviezť nás do nového bydliska, kde nás už čakala rodina pripravená prijať Ukrajincov. Aby sme sa k nej dostali, precestovali sme celé Slovensko. A hoci cesta bola dlhá, spoločnosť bola príjemná a cesta poučná: nádherná príroda Karpát, dediny na rozdiel od našich s tak dobre zorganizovanými a čistými ulicami, že vyzerali skôr ako minimestá než prímestské bývanie.
S našimi novými domácimi sme sa stretli asi o 11:00, pri stole prestretom ako v reštaurácii. Zdalo sa, že matka a syn boli našou návštevou potešení. Opäť som si všimla ich veľmi milé pohľady. Život mi ponúkol úplne nečakané stretnutia so zaujímavými a sympatickými osobnosťami, ktoré sú pripravené otvoriť svoje srdcia úplne neznámej osobe.
Zlatka, doktorka ekonomických vied na Slovensku, poradkyňa a pre mňa – úžasná hostiteľka, a jej syn Ľubomír, programátor, mimoriadne pozorný a milý človek, sa nám v cudzine stali obrovskou oporou.
Nasledujúce dni pobytu v tejto rodine otvorili mne a mojej rodine nové možnosti. Na druhý deň nás Zlatka a Ľubomír zobrali na políciu, aby sme sa zaregistrovali a získali právo legálne zostať na Slovensku, aby som mohla pracovať a deti chodiť do školy. Pomohli nám prihlásiť sa v škole, vyplniť všetky potrebné žiadosti, zoznámili nás s mestom. Do týždňa už deti začali navštevovať školu a krúžky a ja si hľadám prácu.
Zlatka, zdá sa, spojila všetkých kamarátov, aby nám pomohla. Priniesli oblečenie pre všetkých členov mojej rodiny (často úplne nové), hygienické potreby, potraviny, obuv, školské potreby, aj veci pre naše mačky. Zlatka nám poskytla krásnu časť domu s obrovskou zariadenou izbou, vlastnou kúpeľňou, kuchyňou, naplnila aj chladničku, a to aj napriek tomu, že nám každý deň pripraví niečo chutné, pohostí nás ovocím, pečivom, sladkosťami.
Keď sme opúšťali Energodar, netušila som, že po štyroch dňoch (úmornej) cesty sa ocitneme v takých výborných podmienkach, že v takej ťažkej dobe stretneme toľko úžasných a sympatických ľudí na Ukrajine a na Slovensku.
Vojna v našej krajine naplno ukázala ľudskosť obyvateľov mnohých krajín, prispela k zomknutiu nielen našich ľudí, ale aj obyvateľov iných štátov, ktorí chcú mier a dobro pre našu Ukrajina, a prispela aj k záchrane mnohých našich deti. Veľká vďaka a poklona sa vám za to, ľudia! (text je redakčne upravený, skrátený a preložený z ukrajinského jazyka)
Моє ім’я Ірина. Я журналістка, яка приїхала з України, охопленої війною
Моє ім’я Ірина. Я журналістка, яка приїхала з України, охопленої війною. Багато років працюючи в публіцистиці, я спілкувалася з ветеранами та учасниками бойових дій Великої Вітчизняної (Другої світової) війни, з в’язнями концтаборів, яким вдалося вижити; і дивувалася їх мужності, співчувала та плакала разом з ними, знову і знову проживаючи з кожним стражданням від фашизму. І завжди дякувала небесам за те, що бачила синє небо, а не затягнуте димом від палаючої Батьківщини; чула спів птахів, а не гуркіт вибухів; гуляла лісом, а не ховалася серед його дерев… І навіть подумати не могла, що і мені доведеться все це пережити, хоча 77 років поспіль кожне 9 травня ми клятвенно обіцяли один одному: „Ніколи більше …“
Напевно, щоб зрозуміти мій внутрішній стан, який спонукав мене стати біженкою, треба прожити зі мною перші дні військової окупації України російськими військами (хоча багатьом українцям було у рази гірше). Мені досі не віриться, що наші „брати“ могли так з нами вчинити. Маючи численних родичів у Росії, кожен із мешканців південно-східної України у перші дні війни намагався розповісти їм про те, що в нас відбувалося. І практично кожен зустрічався зі стіною нерозуміння та байдужим: „Потерпіть, це просто геополітична зміна, скоро все скінчиться і все буде добре. Ми теж за мир!“ Ну ні, ви помиляєтесь. Як переконати матерів, які втратили своїх дітей під час бомбардування будинків ракетами у Харкові, Сумах, Маріуполі… що ці смерті заради миру?! Як пояснити рідним, які втратили близьких, що скоро все буде гаразд?! Чи це можливо для них тепер взагалі? Як розповісти дітям, які залишилися після бомбардувань без батьків, що це заради їхнього щасливого майбутнього? У цьому немає логіки і це розуміє весь світ. А от населення Росії жорстоко обдурене урядовими провокаторами та пропагандистами. Будучи десятиліттями затиснутими у тісні рамки тоталітаризму, приправленого дезінформацією, лише одиниці росіян розуміють справжню суть подій, що відбуваються. Інші ж залишаються з затьмареними думками, що нібито Путін скоро вижене (якихось міфічних) неонацистів з України і силою возз’єднає братні народи, щоб дружно жити як при СРСР. Одне протверезне „але“: в Україні немає неонацистів. Є лише нація українців, народ, який мирно проживає, будує міста та сім’ї, виховує дітей, виробляє українські хліб, молоко, одяг, меблі, метал, електроенергію…. і вірить у світле майбутнє своєї країни й потроху будує його. Нас не треба було ні від кого захищати, бо ніхто на нас не нападав. …..До Російської Федерації.
Ранок четверга 24 лютого розпочався як завжди: встали о 6.00, поснідали, діти пішли до школи, а я – на роботу. І лише там дізналася, що о 4.00 ранку президент РФ Путін оголосив війну Україні, розпочалися обстріли військових частин та об’єктів військової інфраструктури. Ледве дочекалася обіду, що дорівнювався можливості забрати дітей зі школи та подивитися, що відбувається у моєму місті. В Енергодарі на той час до банкоматів, у магазини та аптеки стояли довжелезні черги. Люди знімали готівку та скуповували все: свіжі продукти й товари тривалого зберігання, засоби гігієни та ліки. Враховуючи специфіку міста-супутника Запорізької атомної електростанції, першим із усіх аптек „улетів“ калій йодит. Через 2-3 дні в магазинах не залишилося нічого. Спочатку деякі торгові мережі ще викладали запаси зі складів, інші ж супермаркети – з наявнею кухнею – готували з залишків провізії готову їжу, чим трохи збільшили прибутки. Але незабаром усі змушені були закритися. На головному маршруті до міста вже кілька днів точилися бої. І, ясна річ, про надходження нового товару під обстрілами не йшлося. Поступово фермери почнуть завозити овочі, молочні продукти, м’ясо, борошно, макарони, але за ціною в кілька разів дорожче й лише за готівку, якої банки практично не видавали. І щоб хоч щось із цього купити, потрібно було від 4 до 6 годин відстояти чергу.
Незабаром ми дізналися, що таке виття сирени і як від неї починає охоплювати жах, як підсвідомо хочеться кудись сховатися. Проте місто побудоване на піску для забезпечення потреб атомної електростанції навіть у проєкті не передбачало наявності міцних підвалів і, тим більше, бомбосховищ. Інженер, який будував наші будинки, повідомив: при авіабомбардуванні вони не встоять, бо в них не закладено високого ступеня стійкості як у сучасних багатоповерхівках. Максимум, від чого можуть уберегти – від уламків снарядів, якщо перебувати від зовнішнього середовища за двома стінами (перша бере на себе удар від снаряду, друга – рятує від уламків та ударної хвилі). Так, коридор став нашим місцем життя в квартирі. У місті оголосили комендантську годину у вечірній і нічний час, а з настанням темряви всі енергодарці повинні були дотримуватися світломаскування, тобто перебувати вдома, не включаючи світло. Чи варто говорити, що, сидячи під виття сирени в темряві в тісному коридорі всією сім’єю, години здаються вічністю. Єдине, що рятувало – мобільний телефон, завдяки якому можна було зв’язатися з близькими людьми та підтримати один одного у стресовому стані. Хоч кілька днів ми продовжували працювати, думки в голові роїлися зовсім інші. Весь персонал атомної станції, окрім оперативних працівників, які обслуговують ядерний об’єкт, перевели на дистанційну роботу. Почалися дні бабака. Вдень ти готуєш їжу й годуєш родину, бігаєш від магазину до магазину, щоб відстояти 3-6 годин в черзі за хлібом, овочами чи м’ясом… або за готівкою до банку. Ввечері ж в тиші та темряві ховаєшся в коридорі. Опівночі, знесилені від коридорного життя, ми все ж таки переміщалися на ліжка під вікна, небезпечні місця за військовими мірками. Тож ночами я не спала і завжди була напоготові.
Всі енергодарці сподівалися, що в наше місто, що обслуговує потенційно небезпечний ядерний об’єкт, росіяни не заходитимуть з агресією. Адже наявність шести потужних ядерних енергоблоків дають зрозуміти – тут війна неприпустима. Про масштаб можливих наслідків ядерної катастрофи навіть не хочеться думати. Проте, до нас вони все ж таки прийшли. Двічі беззбройні чоловіки та жінки Енергодара масово зустрічали їх на блок-посту на в’їзді до міста, щоб дати зрозуміти – не варто зі зброєю заходити туди, де з мирного атома виробляється енергія. На переговори з російським командуванням ходили представники адміністрації міста та атомної електростанції. Двічі військо РФ відступало. Втретє розмовляти з енергодарцями не стали, й чеченці на танках рішуче вирушили до міста. Від вибухів і залпів загарбників енергодарські будинки здригалися, в одній квартирі від попадання снаряда спалахнула пожежа. Під нашими вікнами гуло й гатіло. Через кілька годин „російські захисники“ повністю розібрали і випалили блок-пост, відкривши дорогу в місто-супутник, й направились до ЗАЕС. Близько опівночі всі міські чати вайбера, звідки ми дізнавалися поточну інформацію, замовчали і я лягла відпочити поряд з дітьми. А за півтори години прокинулася і жахнулася. З усіх боків сипалися сповіщення з закликами від співробітників станції до окупантів зупинити обстріл ядерних енергоблоків через небезпеку ядерної аварії.
Мене буквально підкинуло від прочитаного, різко почало трясти і нудити, скрутило живіт. Уявлялося, що через якусь мить нам оголосять про ядерну катастрофу, що сталася, про необхідність прийняти калій йодит для захисту щитовидної залози від радіоактивного йоду (бо вона перша приймає на себе радіоактивний удар), і що більше в свої будинки ми ніколи не зможемо повернутися, за прикладом Прип’яті. Було складно зібратися з думками, у групах панувала паніка, єдине, що питали: скільки потрібно прийняти калію йодит. Я зателефонувала подрузі, вона також була у розпачі і нічого заспокійливого сказати не могла. Пролунав дзвінок від іншої подруги, яка кричала в слухавку та плакала від істерики, перераховувала всі свої страхи, недороблені справи, казала, що не хоче вмирати. Про те, що станція горить, вона дізналася, підійшовши до вікна на кухні, коли снаряди один за одним продовжували летіти в енергоблоки. Побачивши це, вона втратила самовладання, через деякий час зателефонувала мені. Мене всю трясло, було важко говорити та стояти. Я почала ходити, щоб хоч кудись подіти енергію, що виділялася від страху. Єдине, чим я могла допомогти їй і собі – дізнаватись більше інформації. Цим і зайнялася. Тремтячим голосом дзвонила всім знайомим, хто в той момент міг знати більше. Мені хотілося кричати і плакати; розбудити дітей та сестру, які спали в моїй кімнаті, і все розповісти їм, напоїти їх йодом поки не пізно. Але як могла зупиняла себе, бо спочатку мала точно зрозуміти, що відбувається. Змушувала себе згадати: в кого можна було хоч щось дізнатися про поточний стан справ.
Цієї пекельної ночі я зробила десятки дзвінків і нарешті дізналася: аварії немає, енергоблоки пошкоджені не критично, йод приймати не треба, пожежа ліквідується, бойовики та адміністрація НАЕКу про щось домовляються.
А вже вранці ми обговорювали з подругою можливість евакуації із міста. Виявилося, що ніхто зі знайомих не виїжджає, палива в місті немає, а ділянка евакуаційної дороги – замінована. Залишалося виживати в Енергодарі. Наші сумки, зібрані третього дня від початку війни, стояли в коридорі. У них вмістилося багато з рекомендованого в інтернеті вмісту „тривожної валізки“: велика аптечка, продукти харчування та вода, одяг на 3 дні, набір для приготування їжі в польових умовах, ковдри та засоби гігієни, корм для котів. Поруч стояли котячі кошики. Забігаючи наперед скажу, що деякі з сумок не знадобилося і стали зайвою ношею. З іншого боку, і слава Богу.
В окупованому місті життя сурка продовжилося. Сирени „рятівники“ відключили і тепер, хоч ми і перестали ховатися в коридорі, ми не знали про ракети, що наближаються до міста. Моєю денною роботою стало полювання на продукти у різних частинах міста та вистоювання у багатогодинних чергах, замість написання статей про атомну енергетику. Вечорами ми також сиділи у темряві. І щоб хоч якось скрасити нічний час – дивилися фільми, колись завантажені на комп’ютер. Ми залишалися без інтернету та зв’язку. Додзвонитися комусь було складно, дізнатися новини про те, що відбувається у місті – теж. Наставало нервове виснаження від постійного страху, невпевненості в наступній хвилині та через обмеженості.
У четвер вранці, 9 березня, зателефонували тітка та подруга, повідомивши, що готують „зелений коридор“ і всі охочі евакуюватися на автобусах збираються біля мерії. На диво, всі подруги розгубилися, не розуміючи, чи варто їхати. Я й сама морально не була готова до евакуації: напередодні важко вдалося купити 3 кг м’яса, капусти, моркви і цибулі, печива і сиру, молока і кефіру за ціною в 2-5 разів дорожче. А також серветок. На тиждень життя могло вистачити. Все це загрожувало зіпсуватися, якщо я поїду. Але думка залишатися в місті, де на атомній станції відбувається невідомо що – була нестерпною. Її вже ніхто не охороняв, а її територією прогулювалися чеченці та росіяни зі зброєю, мінами, гранатами. Ідея їхати у невідомість із двома дітьми, сестрою-інвалідом, яка навіть погано ходить, із двома кішками та купою сумок та ще й у невідомому напрямку – представлялася самогубством. Тим більше, автобуси везли людей лише до Запоріжжя. Але навіть туди ще треба було доїхати, адже напередодні ми не раз чули про обстріли колон. Проте це був шанс виїхати з кільця окупації, в якому опинилося місто енергетиків. І я оголосила дітям термінові збори. Приїхавши до місця формування еавкуацвйної колони, я побачила переляканих людей, які масово поспішали покинути місто. Із дітьми, сумками, тваринами. Із ними прощалися члени родин. Останні автобуси підходили один за одним і за секунди наповнювалися біженцями. Нам місця не вистачило. Поки всі роз’їжджалися, я встигла поспілкуватися з колегами, які вирішили залишитися в Енергодарі, з родичами, з представниками влади, які побоювалися, що зелений коридор можуть не дати російські військові, бо напередодні не пропустили і гуманітарну допомогу. Ризик їхати та ризик залишатися.Де більше ризику? – Невідомо! Роздуми перервала жінка, яка плакала та просила допомогти повернути дітей. Будучи з чоловіком у розлученні, чоловік забрав дітей в один з автобусів, залишивши матір на самоті. Відразу знайшли кілька автомобілів, щоб допомогти їй наздогнати колону. Один з вільних водіїв запитав мене – чи їду я? І я, вже зібравшись викликати таксі та їхати додому, раптом наважилася евакуюватись. Це доля.
Мої сумки у його багажник помістились. А от розміститися нам у машині було складно. Із нами просився їхати ще один хлопець. У результаті позаду сестра та двоє дітей сусідили з хлопцем. Мені здавалося, що в тісноті можна задихнутися, але діти переконували мене, що все добре. Потім виявилося, що комусь віддавили ногу, у когось боліла спина. Замість 2 годин до Запоріжжя на нас чекала дорога у 9 годин. При виїзді з міста ми зупинялися кожні 50 метрів: нас перевіряли росіяни, зі зброєю, багато хто у віці та з інтелігентною зовнішністю. Мені подумалося: „Навіщо ви тут? Заради чого?“ Стало нестерпно сумно, що через них, які не розуміють і дезінформовані, мені доводиться проходити через ці муки і їхати в невідомість. На мене ніхто ніде не чекав. Я ніколи не була на Західній Україні, і тим більше за кордоном. В мене ніде не було знайомих. До Василівки ми їхали довго та з зупинками на численних блок-постах, встановлених росіянами. На одному з них нас попередили: сховати мобільні телефони, не фотографувати та не знімати побачене дорогою. Виглядали грізно, довелося послухатись.
Біля Василівки зупинилися. Повз нас раз у раз проїжджала військова техніка: вантажівки, танки, перевозилися гради. Зверху на них сиділи озброєні солдати, спрямувавши зброю в наш бік. Було дуже страшно. Якоїсь миті здалося, що нас обстріляють, заспокоювала лише думка, що якщо й загинемо, то всі разом. Звернути на Запоріжжя нам не дозволили, направили у бік Мелітопольського шляху. Але проїхавши 5 хвилин, ми надовго зупинилися. Наш водій виявився не готовим до таких пробок, паливо у його автобаку закінчувалося. На Запоріжжі купити бензин було нереально вже давно. Довелося пройтися колоною авто та попросити допомоги у інших водіїв.
Незабаром наша машина здригнулася від вибуху. Потім ще й ще. Військова техніка їздила повз нас то в один бік, то в інший. Попереду та ззаду вибухало щось потужне. Простоявши годину, машини попереду раптом почали розвертатися, ми також. І знову надовго зупинилися. Влаштувавши собі з нашої колони живий щит, росіяни напевно сподівалися у відповідь на удар української армії. Наші промовчали. Тоді бойовики зібралися повернути нас додому. Зрештою водії нашої евакуаційної колони змогли домовитися з окупантами про зелений коридор, окупанти відсунули нитку з шипами з дороги і ми проїхали нескінченною колоною. Дорога до Запоріжжя була вигоріла й побита снарядами. По узбіччях ми періодично зустрічали обгорілі залишки військової техніки та цивільних автомобілів. Споруди, починаючи від Василівки, де кілька днів точилися страшні бої, стояли без вікон, з побитими, як решето, дахами. У деяких місцях повністю зруйновані. На вулиці стемніло і похолодало, в машині запотіло скло, захотілося провітрити. Але повітря на вулиці настільки смерділо гаром, ніби тут сталася дуже масштабна пожежа, що я відразу зачинила вікна. До міста ми їхали ще кілька годин, більше простоюючи, ніж рухаючись через перевірку документів нашими військовими, які ретельно перевіряли хто під виглядом червоного хреста в’їжджає до міста. Їхній рішучий погляд вселяв надію на перемогу в цій дивній війні. Сотні людей, серед яких були і ми нарешті досягли волонтерського пункту, змогли попити чай, перекусити, звернутися за допомогою до лікаря. Всіх волонтери розподілили по місцях ночівлі і розвезли на автобусах.
Місцем де ми ночували став дитячий садок. Нас, які приїхали о 22.30, годували гречаною кашею з капустяним салатом, напоїли чаєм, поклали спати. Ставлення дуже добре. Не вірилося, що війна настільки консолідувала людей. Браво, українці!
Вранці мій супутник збирався їхати до Дніпра, додому. Його сім’я вже евакуювалася до Німеччини. А ми ще шукали, де зупинитися. Вночі я довго розмовляла з подругами, радячись як вчинити. Відповіді не було. У Запоріжжі також зустріла знайому, яка планувала їхати до Польщі до сина із Запоріжжя поїздом. Але приєднатися до неї я не мала змоги. Тому просто наважилася їхати до Дніпра, по дорозі шукаючи житло: обдзвонювала знайомих, листувалася з друзями, шукала орендоване житло в інтернеті, домовлялася про ціну. Зрештою знайшла квартиру на околиці міста. Дзвінок дядька все змінив. Він повідомив, що знайомий їде через Дніпро на Західну Україну, має у машині вільні місця та може взяти мене із собою. Ми знову були на роздоріжжі. І знову вирішили їхати далі. В іншу машину нас забрали за півтори години.
Дорога на Захід була заплутаною та довгою, бо головні траси з заторами та зруйнованими мостами об’їжджали селами. Але в якийсь момент я зловила себе на думці, що в цій частині Україна ще як раніше: з чистим повітрям та незайманими полями під синім небом. Про війну нагадували лише блок-пости. У ночі зупинилися на ночівлю у селі під Хмельницьким. Знову нас гостинно прийняли волонтери, дякуюємо їм за допомогу. Без них у такій ситуації – ніяк! За ніч ми чотири рази почули виття сирени, що знову почало наводити жах і повертати до похмурої реальності. А вранці ми продовжили шлях. Дорогою ламалися, ремонтувалися, і до 5-ї години дня дісталися Хмельницького. Весь цей час по телефону мої друзі допомагали мені знайти волонтерські центри та якесь житло. За знайденою інформацією, у Львові від припливу людей можливість влаштуватися зводилася нанівець. До Польщі їхали поїздами. Про щось домовитися вдалося з волонтерами лише з Ужгорода, туди ми й зібралися.
Від довгого шляху нерви нашого водія почали здавати. Три свої автобуси він направив на різні маршрути: на Івано-Франківськ, Львів та кудись ще. З сумками, дітьми, котами та сестрою-інвалідом мені потрібно було терміново перебратися в іншу маршрутку. Поки я носила сумки та влаштовувала дітей, моє місце в автобусі зайняли. Їхати до Львова довелося стоячи 5 годин. Приїхали до столиці західної України близько 23, а за подорож заплатили 6000 гривень. У місті вже більше години діяла комендантська година, проте одне таксі працювало. Україномовний водій приїхав швидко, завантажив наш численний багаж та повіз нічним темним Львовом. На моє прохання мелькаючі дорогою на залізничниц вокзал будівлі він озвучував, влаштувавши нам експрес-екскурсію. Спочатку я розмовляла з ним російською, але мимоволі перейшла на українську, і поцікавилася, чи правда, що приїждже російськомовне населення України дратує корінних жителів Західної України. На що він спокійно відповів: „Ні, ви ж недавно почали вивчати українську мову“. Спасибі, друзі, за розуміння!
На вокзалі Львова було багатолюдно. Волонтери безкоштовно роздавали всім охочим чай, каву, гарячий суп та бутерброди. Ми всі перекусили. Нашого поїзда до Ужгорода, де моя колега допомогла знайти притулок, треба було чекати ще 4 години. Я обійшла весь вокзал, але ніде не було вільного місця. Багато людей у кімнатах для матерів спали просто на підлозі, розіславши ковдри. Мої ноги гули та що було робити. Посидіти мені вдасться лише під ранок.
Дізнавшись, що ми їдемо до Ужгорода, до нас приєдналася жінка з літньою мамою. І така співдружність дуже допомогла: поки ми, молоді, весь час про щось дізнавалися та приносили з різних боків вокзалу, чужа бабуся стерегла моїх дітей, сестру та сумки. Через годину сестрі все ж довелося випросити в залі очікування чуже місце аби посадити, бо стояти вона вже не могла. Ми з дітьми мужньо чекали. Люди, що снували туди-сюди вокзалом, воронкою засмоктували в свій потік, так я мало не загубила сина. На щастя, я знайшла його, коли табло оголосило про прибуття нашого евакуційного поїзда. Ми взяли сумки і вийшли на перон. На вулиці було мінус 5, паровози під критим вокзалом димили, не шкодуючи вугілля, ніби ми опинилися у 18 столітті. Від надлишку чадного газу я боялася отруїтися і одягла на всіх маски, начебто полегшало. На морозі ми простояли 3 години, бігаючи з одного перону на інший з усіма сумками, тому що розклад постійно змінювався. Один поїзд змінював інший, але наш не приходив. Діти, сестра та коти весь час мерзли. Вкривала їх кофтами та ковдрами, чим могла, аби не захворіли.
Без присутності ангела-охоронця, напевно, не обійшлося, трохи застудилася лише я. Коли поїзд нарешті прибув, на ньому не було жодного напису. Провідниця озвучила лише загадковий напрямок маршруту, довелося кілька разів перепитувати, щоб переконатися, що це наш. У поїзді всі купе були зайняті, на нижчих полицях сиділи по 7-8 осіб. На щастя, провідниця знайшла для нас вільне купе. Зайшовши до нього, ми видихнули. А незабаром, розклавшись по двоє на поличці, міцно заснули.
Я, прокинулась через 2 години і побачила у вікні найкрасивіші види Карпат та закарпатських сіл. Краса! Замерзлі річки, що обвивають вулички та будинки, рівні стовпчики диму,які спокійно здіймвються з будинкових труб на тлі зимового пейзажу. До 12 ми прибули до Ужгорода.
Прямо з поїзда нас зустріли волонтери, допомогли нести сумки. На залізничному вокзалі на нас чекала психолог, намагаючись допомогти кожному. Три доби шляху і неймовірна напруга дали про себе знати, під час спілкування з психологом я розплакалася. Сльози текли струмками і я ніяк не могла їх зупинити: виходив страх, біль, втома і смуток, що довелося витратити більше сил, ніж у мене є. Коли я привела себе до ладу, поспілкувалася з волонтерами. На вокзалі нас знову нагодували таким бажаним гарячим супом та чаєм, а потім запропонували скористатися послугами автобусів, що везуть людей до різних кордонів, оскільки захід України виявився переповненим біженцями та виснаженим для надання їм допомоги. Ідея їхати за кордон трохи лякала – я ніколи не була там і не розуміла, як можу влаштуватися з дітьми. Але чергу на автобус зайняла і поки що в ній стояли близько 40 хвилин – обдзвонила всіх близьких та друзів, щоб повідомити про своє рішення. Незабаром ми опинилися біля кордону. І знову нас зустріли волонтери, надавши біженцям усе необхідне: можна було сходити до туалету, випити кави чи чаю, навіть нагодувати та переодягнути найменших дітей. В нас кілька разів перевірили документи на різних пунктах. Як тільки ми опинилися на боці Словаччини, на кожному кроці дітям вручалися подарунки: іграшки, соки, солодощі. Дуже здивувала наявність на кордоні мисок з кормом і водою для котів і собак: – Ну як же все передбачили! На кордоні розкинувся цілий табір із білих наметів, де люди іншої країни працювали виключно заради нас, українців. Хтось допомагав знайти житло, хтось обзавестися місцевим зв’язком, знову ж таки працювала кухня, для тварин абсолютно безкоштовно надавалося все необхідне: перенесення, корм, засоби гігієни та посуд, і навіть іграшки. Усіх братів менших оглядав ветеринар, тварин без паспортів одразу чіпували та видавали документи з подальшими інструкціями. Неймовірна турбота про вихованців стала справжнім подарунком для господарів. Адже й мені неодноразово знайомі радили у дорозі позбутися тварин, щоб полегшити собі подорож. Усім відповідала, що ніколи б так не зробила і ось – я винагороджена за свої старання такою колосальною допомогою.
Усі мої подальші дії спрямовували волонтери, чоловік середнього віку з дуже добрими очима, дівчина – студентка з України, яка добре володіє і українською, і словацькою мовами. Раптом приєднався хлопець, готовий відвезти нас у нове місце проживання, де на нас вже чекала сім’я, готова прийняти українців. Щоб дістатися їхнього дому, довелося проїхати через усю Словаччину. І хоч шлях був довгим, компанія була дуже приємною, а дорога пізнавальною: на шляху я побачила природу Карпат по інший бік кордону, несхожі на наші села селища з настільки добре організованими та чистими вуличками, що скоріше це виглядає як міні-містечка, ніж заміське житло. Головна відмінність їх сіл від міст-чисельність населення. А у нас – не лише. Робо багато розповів про культуру словак, про визначні пам’ятки, про себе і свою сім’ю, розпитував мене про моє життя на окупованій Україні та атомну електростанцію. Дивно: чому словаки розуміють небезпеку бомбардування атомних енергоблоків, а росіяни – ні?! Я звернула увагу, що у мого помічника теж дуже добрий і спокійний погляд. Приблизно об 11-й ночі, сидячи за накритим, як у ресторані, столом ми познайомилися з господарями. Приємна сім’я з двох людей – мами та сина, здавалося, були дуже раді нашому візиту, незважаючи на додатковий клопіт для них. І знову я помітила їхні добрі погляди. Мені дуже щастить із людьми: життя підкидає мені зовсім несподівані зустрічі з цікавими та чуйними особами, готовими відкрити своє серце зовсім незнайомій людині. Цього разу я познайомилася з видатними людьми, мені пощастило опинитися в компанії доктора економічних наук Словаччини, коуча, а для мене – і прекрасної господині, відомої у різних колах країни та її сином, надзвичайно уважною та доброю людиною, Любомиром, програмістом за професією. Разом з її сином вони стали для мене надійною опорою в чужій країні.У Словаччині мене буквально оточили дбайливі руки, щедро обдарувавши всім необхідним і навіть більшим.
Всі наступні дні перебування в цій родині відкривали нові можливості для мене та моїх рідних. Наступного дня нові друзі відвезли нас до відділення поліції, щоб ми зареєструвалися, отримали право легально перебувати на території Словаччини, щоб я змогла працювати, а діти – навчатися у школі. У відділенні ми пробули з 17-ї вечора до 2-ї години ночі. Важко повірити, але весь цей час Любомир перебував із нами. А ближче до півночі Златка привезла гарячий чай зі смачними бутербродами та цукерками. Щиро дякуємо Вам за Ваші добрі серця! Далі допомогли нам зареєструватися в школі, оформити заяви на матеріальну та гуманітарну допомогу, ознайомили нас із містом та важливими центрами інфраструктури. Так, протягом тижня діти вже почали відвідувати школу та гуртки, а я перебувала у пошуках роботи. Златка, здається, підключила всіх знайомих, щоб надати нам ще більше допомоги. Звідусіль нам приносили одяг для всіх членів моєї родини, засоби гігієни, продукти, взуття та необхідне для тварин, шкільне приладдя. Златка, крім наданої нам прекрасної частини будинку з величезною мебльованою кімнатою, власним санвузлом, кухнею та передпокоєм, подбала про наявність побутової техніки. Здається, такі умови називаються підвищеним комфортом. Господиня також заповнила наш холодильник продуктами, і щодня готує для нас щось смачне, пригощає фруктами, випічкою та іншими ласощами. До нашої адаптації приєдналися друзі Златки. За тиждень перебування в Словаччині завдяки такій пильній увазі до нас, біженців, ми познайомилися із дивовижною національною кухнею, природою та інфраструктоурою словацького містечка. Словаччина дуже гарна та привітна!! Та ночами все ще продовжує снитися, як з дітьми ховаємось у підвалах, як гомонять вибухи…
Звичайно, ми молимося за наших захисників із ЗСУ, які щодня здійснюють подвиги з оборони нашої землі. Але хочеться відзначити, що виїхавши з Енергодару в нікуди, ми навіть подумати не могли, що через 4 дні шляху опинимося в таких чудових умовах для життя, що в такий складний для всіх українців час, ми зустрінемо стільки прекрасних та чуйних людей як на Україні, так і у Словаччині. Війна на нашій землі сколихнула і виявила в мешканцях багатьох країн людяність, посприяла консолідації не лише нашого народу, а й жителів інших держав, які бажають нашій Україні миру та добробуту, й рятуючи велику кількість наших дітей. Велике спасибі та низький уклін Вам за це, Люди! (originálny text, ktorý neprešiel redakčnou úpravou)